Самокатування в коханні

Ані схід, ані захід сонця, ані шелест трави, ані буйство квітів, ані спів птахів, ані сама атмосфера – прана, в якій для нашого з вами життя є все, – не призначена комусь одному з нас. І ніхто за все це нам не пред’являє рахунок. Але навіть цього ми можемо не помічати, якщо не будемо відкритими, якщо мова осягнення життя не стане нашою рідною мовою.

Ми дорослішаємо, наш розум розвивається, і ось ми вже знаходимо себе в симпатії, інтересі, добрі до одних і неприязні до інших. Прийшовши до статевої зрілості, ми віддамо перевагу звузити світ наших відкриттів і почуттів до однієї дівчинки, до одного хлопчика.

Відчуваючи багатогранність, повінь почуттів, їхню суперечливість, ми намагаємося розправитися з ними, зробивши їх однорідними і зрозумілими для нас у їхньому утилітарному застосуванні. Але тут виявляємо, що магія пишноти стосунків починає зникати і змінюється зіткненням нашого “я” з претензією на знання, як це повинно бути, без уваги до того, як у нас з вами це відбувається. Невинність закінчується тоді, коли єдиний потік енергії, призначений для осягнення життя, переспрямовується на об’єкт обожнювання з усіма нашими проекціями на нього. Ми виростили в собі страждаючу самість, яка шукає собі подругу або друга, тому що страждати удвох набагато веселіше.

Жінка в крайньому ступені страждання, яка виростила ідею порятунку себе в коханні, стає одержимою, до того ж у голові, залишаючись недолугою, закритою, незріло-зеленою, нездатною бути з чоловіком у реальності, зате розщепленою, відкинутою від себе, такою, що перебуває в розладі із собою через те, що досі не знайшла любові, і самокатувальною через розщеплення, розпочавши власне руйнування ще до того, як хтось знайдеться і стане цій невгамовній жінці в коханні-ненависті парою. Щойно знайдеться цей багатостраждальний чоловік – деструктивізм розшириться, замість любові виявиться страх, а ненависть підніме голову. Жінка почне ховатися за ненавистю, вона, знаючи себе, ніколи не зможе повірити, що їй можуть бути призначені хоч крихти любові. Вона знаходить себе такою, що воює з чоловіком, пригнічуючи його всіма немислимими способами, паралізуючи його, щоб він не зміг розгледіти її справжнє обличчя. Жінка напружена до неподобства на ґрунті кохання з гіпертрофованою надією на щастя.

Чоловіче самокатування в коханні скромніше за жіноче, яке живить себе надією і войовниче. Чоловік може стати вкрай пригніченим, бо він одразу вдаряє по статевому центру, пригнічує секс, сексуальне бажання, що розростатиметься буйним цвітом у підсвідомості. А зовні пануватиме холод, що ігнорує жіночу присутність, пригнічує всі види реакцій на жінок, аж до розширених зіниць. При цьому біль і розтравленість зростають зсередини, затьмарюючи всі аспекти життя і зводячи саме життя нанівець. Відображення пристрастей за глибокого придушення можуть почати переслідувати цього горе-чоловіка. Тому що сексуальна пригніченість чоловіка небезпечна, у ньому зростає ненависть до жінки, він може дійти до мізогінії, стати ґвалтівником і вбивцею. А поки що недосвідчений коханець, який загнав себе в пастку, намагаючись полегшити свою долю і позбутися віддзеркалення, починає шукати анестезію – вживає алкоголь або наркотики, стає запійним гравцем або божевільним політиком, злісним володарем або божевільним від сексу. І тому всі людські спільноти були лояльні до чоловічого сексу. Чоловікові на десерт призначалася жінка – миле створіння, а не засуджена в шлюбі істота, тому що у власній дружині він найменше бачив жінку. Змирившись і узаконивши одне одного, відшукавши в особі одне одного психологічну безпеку, зробивши життя рутинним і механічним, вони виявили, що секс їхній зів’яв, послуживши тільки приманкою для спільної закритості. Чоловік так і бігає світом, задерши хвіст, смакуючи від тіл жінок різних народностей і повертаючись як ні в чому не бувало до дружини під спідницю.

Самокатування в коханні – це глибока ненависть до себе за те, що не зміг отримати в житті те, що хотів, і страшне віддзеркалення, що всі мають, що хочуть, щасливі та благополучні навіть у своїй бідності й безлюбові, і тільки ви смажитеся в пекельному вогні безлюбовного життя. Уникаючи життя, пригнічуючи себе, в силу страху дресируючи оточення як цуцика, ми обов’язково виростимо могутнє дерево компенсації любові, що, наче ліванський кедр, мусить стати неземною та переповити всі наші рани, що виникли з нашої внутрішньої темряви, мізерності існування та вузькості мислення. Любов повинна буде затопити нас єлеєм, щоб ми змогли розслабитися від боротьби з собою і віднайти самозабуття, і тоді нам не доведеться жити, день у день вдивляючись у неї. Чуміючи від самих себе, не знаючи, як нам бути у власному житті, ми істерично шукаємо кохання в надії, що воно врятує нас від самих себе. Чи може це зробити любов? Так! Ми чули дзвін, але не знаємо, де він. Любов – це відкритість, усвідомлення того, що нам потрібен інший, і всіх своїх потреб: моральних, етичних, сексуальних, матеріальних. Коли кожен день проживається так, як є, безумовно, завершуючи всі призначення цього дня.

Самокатування – це хтива форма заподіяння собі болю, не тільки фізичного, а й психологічного, коли життя отруюється через нездійснені проєкції, і внаслідок розщеплення одна частина вас воює з іншою вашою частиною, домагаючись, докоряючи, обзиваючи, ненавидячи, переслідуючи, отруюючи існування запамороченням, водночас марячи про світле, небесне кохання. Але темрява не може жити при світлі. Якщо у вас панує біль і агонія, то ви назвете коханням ревне марення, і ваш коханець муситиме бути ще більш витонченим у любовних тортурах. Ви можете створити садомазохістський союз, і більше вам не доведеться піклуватися про те, що ви нудно живете. Але, по суті, це невеселе заняття. Ви не зможете завдавати собі болю нескінченно, вам доведеться розширити це порочне коло, і багато хто, і, зокрема, той, хто з вами йде по життю, можуть опинитися в цьому психологічному пеклі. Але й ви не залишитеся в програші, відображення завдаватиме вам безмірного болю. Тоді це стає нестерпним, і людина у своєму униканні себе приходить до суїциду.

Через любовні перипетії необхідно проходити без самокатування, знаходячи в них насолоду. Завдяки цій насолоді ми дорослішаємо, а дорослішаючи, можемо розумніше й активніше проявляти себе. І через протистояння чоловіка і жінки, зіткнення їхніх протилежностей вибивається та іскра, яка притягує їх одне до одного. Але це тільки початок їхньої спільної подорожі. У цій довгій і водночас короткій мандрівці життям у силу кохання вони муситимуть віднайти власну душу. Ну а якщо знайдуть, розкриють її, то перше, що виявлять, – душу іншого. Тоді всі муки закінчаться. Вони дізналися все, що необхідно для життя. І почали сходження.

Ну а для початку потрібно навчитися любити без страждання.

Емоції розвитку:

• Під час вираження своїх почуттів – залишаючись спостерігачем
• Усі потреби в іншому відзначаючи увагою
• У разі затримки й болісності думкопочуттів повертаючись у момент
• Не розтравлюючи почуттів з приводу минулого – тільки відображаючи
• Усі проекції на майбутнє сприймаються й усвідомлюються
• Знаходячи себе в безпосередньому відгуку
• Не переінакшуючи побачене й почуте
• Перебуваючи в неперсональній любові
• Роблячи все з любов’ю
• Живучи з любов’ю