Владолюбець

І наша різноокість на людей, на світ, на ідею про себе, на ідею про інших творить такий калейдоскоп розмаїття, що ми перестаємо хвилюватися з цього приводу, припиняючи помічати нашу несхожість в одну мить і таку схожість наступної. Така нестабільність вражень вносить хаос і сум’яття в наше сприйняття, створює додаткову напругу і не дає нам змоги правильно і добре за нашими поняттями орієнтуватися. На таку рухливість покластися не можна, тоді ми шукаємо те, на що можна покластися, – на ідею про себе. Ми так думаємо, про себе чи про інших, створюючи постійно ставлення до того, що відбувається, бо в ідеї про себе панує індивідуальний стандарт наших рафінованих стосунків із собою та з оточуючими, чи то стосунки, чи то досвід, який трапився, чи то просте заперечення через марновірство або забобони. Але головне, і це точно, що це ніколи не дослідження. Для дослідження необхідно по-справжньому зацікавитися тим, що відбувається, бачити, як те, що відбувається, щомиті відбивається в нас. Дослідження закінчується в ту саму мить, коли ми норовим дати визначення тому, що відбувається.

Влада, шалене бажання завоювання влади – це найміцніший напій, пекучий напій самозабуття. Людина відчуває величезний приплив енергії, починаючи контролювати себе та інших. Сам контроль надає нам «неоціненну послугу» – він звужує свідомість, роблячи людину цілеспрямованою, даючи їй змогу гостро відчувати свої власні кордони, а також кордони чужої самості. Через гостроту сприйняття своїх і чужих кордонів (від чого вона і стає егоцентричною) людина бажає і вимагає від іншого звужувати власний простір, коригуючи й обрізаючи його вихованням, мораллю, етикою або простим і доступним варіантом, притаманним людському его, – насильством. Хоча сама тямущість дає змогу завжди рядити банальне насильство в щось інше – ховаючи насильство за благородним гнівом. Ми починаємо плести внутрішню інтригу з приводу того, як зменшити іншого і збільшити себе, отримуючи своє пихате «я» і живлячись задоволенням від розширення влади над іншим і всім своїм оточенням.

Незабаром виявиться, що людина, починаючи з природного прагнення его до влади в пошуках власного відображення збільшеним у тисячу разів, дедалі більше прагне піднестися над іншими, тримаючи нитки можливостей у своїх руках і правлячи балом на власний розсуд. Є цей розсуд чи ні – справа десята. Хто вже там знизу виявиться таким пильним, щоб розглянути всю недоречність того, що відбувається. Владолюбцем стає той, хто глибоко виявляв пристрасть – потяг до влади. Вона – його любов, вона – його порятунок, він нічого іншого не бажає для себе. Він готовий битися і померти, щоб тільки бути тим, хто має владу. Він не уявляє іншого життя для себе. Влада – його бог, його віра. Коли він бачить страх, бажання, залежність і лестощі в чужих очах, він уявляє, на що вони готові піти, щоб опинитися на його місці. Ось ця токсичність від такого роду задоволення проникає глибоко в кров, отруюючи всю систему і б’ючи в голову, роблячи його справжнім владолюбцем.