Страх, що на роботі не зрозуміють і не оцінять

Кожну людину з народження насамперед навчають моралі, навчають доброти. Бо якщо людину не виховувати, вона залишиться дикуном. По суті, усе варварство всередині нас прикрите зверху цивілізацією. І всі людські інститути, увесь гуманізм, усі релігії говорять про одне: будьте добрими, любіть ближнього. Вони наводять слова всіх, хто коли-небудь говорив про доброту.

Чому? Тому що нас багато, і ми потребуємо уваги одне одного. Людина не може жити наодинці. Якщо людина не вписується в соціум, це свідчить або про викривлення її мислення, або про слабоумство. Соціально небезпечних людей — маніяків, збоченців — суспільство ізолює. Людина зі слабким розумом також не вписується в соціум.

Якщо ви вписалися в соціум, то соціум — це взаємообмін увагою між людьми. Коли до вас підходить людина — відповідайте. Якщо вона потребує уваги — проявіть її. Якщо їй щось потрібно — допоможіть. Тому що життя попереджає нас: кожен потребує відображення.

І якщо ви відображаєте іншу людину недобре, неякісно, зі злістю, то в самопізнанні ви зможете зрозуміти, якою ціною це робиться. Ви відобразили іншу людину негативно, розгнівалися, розсердилися, проявили агресію… Невже це мине безслідно? Ніколи.

Йдеться не про іншу людину — що б про неї не говорили — йдеться про вас. Бо все, що ви зробили з іншою людиною, ви вже зробили із собою. Інакше ви б не нападали, не гнівалися, не кричали на неї.

Але чим більше ви нападаєте, чим більше ви гнівливі, настирливі й злі, тим більше ви залежні. Чим більше залежності — тим більше негативного відображення ви отримуєте, і тим більше страху з’являється всередині.

Через цей внутрішній страх, який вас пригнічує, хоча ви можете цього навіть не усвідомлювати, ви почнете все більше захищатися від інших. Але парадокс у тому, що, захищаючись від людей, ви водночас усе сильніше тягнетеся до них, мріючи отримати від них увагу.

Історія знає чимало випадків, коли людина здійснювала вбивство лише для того, щоб про неї дізналися інші. Ось такий обмін був готовий зробити хтось — увагу до себе ціною життя іншої людини і власного життя. Людина була готова на злочин лише для того, щоб її ім’я одного разу надрукували в газеті, щоб про її існування дізналися.

Звідки беруться витоки всього цього? Не знаючи свого внутрішнього світу, не знаючи його законів, ми живемо дуже поверхово. Якщо жити на периферії людських взаємин — це можливо. Але що означає жити глибоко, по-справжньому?

Страх, що на роботі не зрозуміють або не оцінять — це соціальний страх. У нас соціальна фобія, справжня, непідробна фобія. По суті, немає нічого страшнішого, окрім страху хвороби і смерті, ніж страх соціальної неуваги або негативної уваги.

Тому людина дуже боїться негативного відображення. Вона йде на роботу, відчуваючи дитячий, інфантильний страх. Коли ми психологічно не дорослі, ми боїмося будь-якого сказаного слова, яке може змусити нас упасти у власних очах.

Ми можемо впасти у власних очах, тому що з таким трудом будуємо піраміду ідеї про себе, що вона може зруйнуватися за одну секунду. Як же нам не боятися? Адже, не знаючи себе, ми створюємо ідею про себе повністю штучно.

До нас підходить начальник. Він симпатизує чи ні? Він друг чи недруг? Наприклад, він погано нас відобразив — навіть якщо ми добре виконали роботу. Це може не мати жодного відношення до нас: у нього поганий настрій, проблеми зі здоров’ям, він посварився з дружиною тощо.

Він прийшов і нас насварив. І раптом темніє в очах, ніби небо розверзлося, підкошуються ноги — руйнується уявлення про себе, страждає наше обличчя, наша ідея про себе розбивається вщент.

Але це була лише ідея — у реальності її не існує. Проте наше его страждає. Наші страждання здаються безмежними. Ми руйнуємося, будучи впевненими, що все це справді стосується нас, що нас образили, принизили, завдали шкоди.

Ми дуже боїмося такого відображення, коли перебуваємо в его.

Ми не боїмося, коли усвідомлені.

У самопізнанні ми поступово відходимо з траси, з периферії людських взаємин, де кожен, проходячи повз, відображається в нас, і ми мимоволі стискаємося.

Коли ми заглиблюємося в самопізнання, ми знаємо: що б нам не сказали інші, ми зможемо розібратися з кожним моментом.

Якщо нас відобразили погано — ми відразу дивимося, чи має це відношення до нас. Якщо має — ми здатні визнати помилку, попросити пробачення, домовитися, виправити ситуацію. У цьому немає проблеми.

Якщо ж ні — ми зупинимося на цьому моменті й будемо розбиратися з людиною, бо те, що ми бачимо, до нас не належить. Ми зможемо висловити, пояснити й показати, що насправді відбулося між нами.

Ми не будемо уникати конфлікту, тому що конфлікт не проти нас — він допомагає прояснити стан наших взаємин.

Тоді ми здатні жити по-справжньому. Ми стаємо дорослими: розбираємося з кожним моментом, уважно дивимося на нього, приділяємо йому увагу.

Увага — це світло, це усвідомленість, це досвід.

Ми дивимося на все, що є в нашому житті, — ми спрямовуємо погляд на реальність.

Якщо ж наш погляд розсіяний, як у новонародженої дитини, ми будемо уникати всіх конфліктних ділянок життя, і наша увага буде спрямована лише на те, як зберегти власне «я».