Крадійкуватість

Нам щось сподобалося, привабило нас, і ми теж хотіли б це мати, ми просто хочемо – це так мило, так невинно. Люди мають те, що ми хотіли б мати, а в нас цього немає. Максимум, що ми могли б зробити – це сказати про це, назвати це, якщо ми справді простодушні й прямодушні. Якщо ні – ми повинні знати, що позаздрили.

Коли ми просто захотіли, ще до заздрості не дійшло. Заздрість – це прокислий стан нашої енергії. Ніякої заздрості немає в той момент, коли ми бачимо, що хтось це має, а ми – ні, якщо ми усвідомлені. Усвідомлюючи, ми бачимо, як у нас виникає злість, виникає страх за себе, страх, що ми можемо ніколи не мати бажаного, а інші все ж таки це мають. У нас підіймається внутрішня хвиля протиставлення себе іншій людині, ми проводимо паралель з іншими людьми, і нічого з цим не можемо зробити. Якщо супроводжувати цю хвилю увагою, вона не зможе вплинути на наше життя. Ми побачимо, як вона сама піднімається і як сама влягається.

У результаті багато що відбувається. Виявляється, якщо ми залишаємося в цьому, то або змінюється наше ставлення до того, що відбувається, або ми отримуємо повне очищення від внутрішнього конфлікту.

Як виникає крадійкуватість? Вона виникає в той момент, коли людина бачить, що в іншого є те, чого немає у неї, вона хоче це мати, але відвертається від побаченого, відвертаючись таким чином від самої себе. Вона не бачить тієї енергії, яка в ній виникла, вона проігнорована й іде на рівень підсвідомості. Відбулося придушення. У результаті, для самої себе, вона вже «брудна», вона погано думає, вона неправомочна й боїться бути викритою. Зникає простодушність, прямодушність, щирість, чистота, можливість бути з іншою людиною. З’являється прагнення до чужого, у власному сприйнятті людина обділена й вважає, що повинна це мати. Тепер усе, що мають інші, завжди більше й краще, вони красивіші й розумніші. Вона згорає від заздрості.

Ми називаємо заздрість білою, ми називаємо її чорною, але коли людина виснажена нею й усередині переповнена бажаннями, вона стає крадійкуватою. Крадійкуватість погляду, невміння дивитися у вічі, щоб інший не викрив, нишком простягаються руки, і виникає готовність украсти. Чи потрібно це їй? Ні, вона готова красти, щоб компенсувати ту рану, яку завдала самій собі. Жодна людина не стала б красти, якби це не було компенсаційним.

Усі види крадійкуватості й крадіжки – це компенсація. Така людина внутрішньо виснажена самою собою. Що б вона не мала, вона не в змозі жити з тим, що є в її житті, через те, що не може мати те, що мають інші. Їй потрібно компенсувати цю рану. Тому вона краде, але її рана болітиме й поглиблюватиметься.

Людина втягується у крадіжку, тому що компенсація є бездонною дірою. Тепер їй доведеться заштовхувати в неї все, що потрапить під руку, для того, щоб утішити, нагодувати, заповнити цю діру. Вона не робить це усвідомлено, вона не керує процесом, бо сам процес контролює її зсередини, підсвідомо.

Така людина стає внутрішньо потворною, безобразною, і вона це знає. Чим більше вона знає про свою потворність і безобразність, тим більше пригнічує це, а зверху декорує перевагою, прагненням до влади, розмовою крізь зуби. Вона дивиться на інших, оцінюючи, хто нижче, хто вище. З одного боку – підлабузництво перед авторитетами, з іншого – лай на тих, кого вважає нижчими за себе. Тобто всі види розкладу торкнуться її.

Крадійкуватість народжується з бажання мати те, що має інший. Вона невинна, якщо її відслідковувати, поки вона перебуває у ментальній, тобто поверхневій, свідомій частині розуму. Тоді вона не піде у підсвідомість і не народиться дія – крадійкуватість. Але якщо не відстежити ментальну крадійкуватість, то крадійкуватими будуть уже дії, погляд. Той, хто крадійкуватий, не дивиться у вічі. Коли людина не дивиться у вічі, це неприродно, і якщо бути уважним, то можна побачити, що вона крадійкувата. Варто їй поставити погляд прямо – і ми це прочитаємо.

Поки ми не відійшли далеко від центру власної сутності, ми підтримані внутрішнім законом життя, у нас ще є світло усвідомленості. Але з кожним разом, що б ми не підроблювали – не обов’язково дію, нехай думки – якщо ми неусвідомлені й не спостерігаємо те, що відбувається в нас, це відводить нас від власного центру, і наближає до нього, якщо ми усвідомлені. Перебуваючи в усвідомленості, ми бачимо всі наші дії, всі наші думки й бажання. Ми уважні до себе й до того, що відбувається, і в нашому внутрішньому домі є господар. Ми присутні й спостерігаємо свої думки: ми хочемо вкрасти – і ми дивимося, що саме хочемо вкрасти. Якщо ми ні «за», ні «проти», то придушення не відбувається.

Будь-який різновид бажання, будь-яка фантазія – це лише мислення, це тільки ментальна, поверхнева частина розуму. Це стало нашим мисленням, тому що було пригнічено в якийсь момент нашого життя.

Якщо людина не пригнічує у підсвідомість свої думки, почуття, емоції, а спостерігає їх від початку до кінця, їй не треба спиратися на мислення, вона – учень у житті, вона бачить життя й навчається в кожному його моменті. Їй легко вчитися, бо вона знає, що жоден момент не повторюється. Їй, по суті, нічому вчитися – вона просто залишається відкритою й сприймає життя. Вона розуміє, що вже включена у безмежність життя, її розум синтезує і є усвідомленим. Їй відомо все, що відбувається в її внутрішньому домі, вона знає, що там має бути чистота. Що б не відбувалося, вона дивиться, і вона ні «за», ні «проти».

Будь-яке наше «за» і будь-яке «проти» одразу пригнічує у підсвідомість і ховає від нас другу, відкинуту частину. Якщо ми не розглядаємо виниклі в нас думки й переживання, то вони не можуть пролитися від початку до кінця, щоб показати нам усю інфраструктуру того, що з нами відбувається, і, у результаті, ідуть на рівень підсвідомості.

Єдина можливість не накопичувати підсвідомість – це розглядати у свідомій частині всі види ментальних проявів. Ми не можемо довго перебувати у менталі – мисленнєвій діяльності, що відбувається у поверхневій, свідомій частині розуму з приводу чогось. Свідома частина очищується повністю для наступного об’єкта мислення, але залишається величезна підсвідома частина, яка контролюватиме нас ізсередини, поки ми не винесемо у свідомість усі наші бажання, усі прояви нашого мислення.