Ухилення

Здебільшого людина ухиляється. Вона завжди відходить убік від прямого відображення того, що бачить, чує і відчуває, бо залежна від інших людей і занадто зацікавлена в їхньому ставленні.

Ми вибудовуємо стосунки з іншою людиною так, що, починаючи говорити, одразу боїмося: а раптом вона образиться, неправильно нас зрозуміє, викриє чи принизить. Наш розум у цей момент здійснює колосальну «комп’ютерну» роботу – він підбирає лінію поведінки, тобто маску. І розум чітко розрізняє, хто стоїть перед нами – начальник чи підлеглий. Ми ніколи не розмовляємо однаково з керівником і з тими, хто нижчий за соціальним статусом.

Ми б могли говорити з усіма однаково, мати дружнє ставлення до будь-кого і залишатися природними, якби в підсвідомості не працював розум, що весь час коригує нас.

Щойно ми підходимо до іншої людини, миттєво вмикається маска. Вона залежить від того, хто перед нами: з мамою ми говоримо одним тоном, знаючи, що їй можна показати, а що приховати; для доньки вже інший тон; з коханим – третій; з чоловіком – четвертий, п’ятий, десятий і так далі. Механічно змінюючи маски, ми постійно ухиляємося від прямої відповіді, від спонтанності, від живого відгуку на ситуацію. Тому наші стосунки не стають справжніми й глибокими, від серця до серця.

Людина живе на землі для того, щоб по-справжньому співіснувати з собою та з іншими настільки глибоко, щоб відчути єдність. Але смак єдності та розуміння багатьох речей приходять лише тоді, коли ми природні, спонтанні, коли реагуємо щиро, без втручання розуму. Інакше ж у ньому весь час працюють коректор, редактор, цензор, які не дозволяють нам бути собою. І тоді ми одягаємо різні маски – одну за іншою.

Тому, спостерігаючи за власними масками, ми зможемо побачити ухилення і постійну приховану роботу розуму.