Страх перед недоброзичливим ставленням інших

Людина є колективною істотою, вона не може жити без колективу, не може сама себе обслуговувати у власній увазі, тому їй потрібна безліч відображень. Лише в самопізнанні вона починає звертати увагу на себе, а до того часу, незалежно від того, чи це дитина, жінка чи чоловік, людина спрямовується до інших, запитуючи їх про себе. Де б ми не були: на вулиці, на роботі, вдома чи в колі друзів – нас відображають тим чи іншим чином. Ми шалено страждаємо, коли нас відображають «не так» і приходимо в захват, коли відображення збігається з тим, що ми хочемо. Весь сенс життя присвячений цьому. Заради цього ми прагнемо до слави, влади, грошей, сексу – ми робимо все, щоб отримати найвище задоволення від цього. Але проблема в тому, що наше «Я» – це жебрацька торба: воно ніколи не насититься, його весь час доводиться відновлювати й підживлювати за рахунок відображень. Тому розчарування, фрустрація, невротичність супроводжують життя людини.

Ми підходимо до «дзеркал» інших людей із проекцією на певний тип відображення. Ми відчуваємо потяг до іншої людини, летимо до неї на крилах любові, але як тільки наближаємося, одразу лякаємося, що нас можуть відобразити не так, як ми хочемо. У нас уже є негативний досвід, навіть якщо він був разовим. Кожна людина стикається з непорозумінням. Її не розуміє інша людина, така ж, як і вона сама – з тим самим інтелектом, у тій самій країні, квартирі. Ми хочемо отримати одне відображення, а нам говорять про інше. Через цю невідповідність ми засмучуємося, у нас виникає страх перед іншими. Як тільки страх з’являється, починається пригнічення – спрацьовує психічний захист людини. Механізм витіснення відправляє цей страх у підсвідомість. У результаті ми вже не йдемо до іншого – ми майже підповзаємо.

Нас тягне до іншого, ми прагнемо до нього, весь магнетизм для нас – у ньому. Ми хочемо, щоб нас пестили, оберігали, хочемо отримати від іншого всі види щастя, блаженства, цікавості, задоволення, наповненості, але щойно наближаємося – одразу починається битва. Як тільки двоє зустрічаються, вони відразу починають з’ясовувати, хто правий, а хто винний.

Але треба знати, що інакше ми й не могли: усередині нас існує підсвідомість, де накопичуються всі уколі, всі шипи, які ми коли-небудь отримували. У нас не було освіти про те, як обходитися із самим собою. Ми розчаровані після спілкування, бо багато разів проектували, а потім наші проекції розбивалися. Накопичувалася злість, образа, розчарування, біль, ненависть, бо ми не знали, як із цим бути.

Ми нічого про себе не знаємо і, в результаті, повністю «вивалюємося» у зовнішній світ. Ми сподіваємося, що світ зустріне нас з відкритими обіймами, адже це наше життя. У нас відчуття, що все створюється вперше і для нас: вперше любов, вперше секс, вперше день народження, вперше інтерес до чогось. Але, спрямовуючись у світ, ми виявляємо, що немає того ефекту, на який ми розраховували, і ображаємося, згортаємося всередині себе. Ми маємо палке бажання бути серед інших, багатьох інших, але самі неспроможні бути з ними.

Чим більше наша зацікавленість, чим більша наша рана – тим сильніше пригнічення, тим більший страх перед іншими. Корінь цього страху – у низькій усвідомленості. Немає розуміння себе, а без нього – і розуміння та прийняття іншого. Немає достатньої усвідомленості, щоб жити у дозволі, жити невміло, без виправлень, з тим, що маємо, приймаючи дар життя від початку, постійно відкриваючи свою невмілість, даючи собі право на помилку. І виявляється, саме з невмілості народжується майстерність, колосальне розуміння, проникливість і сила. Живучи у дозволі, людина дозволяє й іншим робити все, що вони хочуть, грати у будь-які ігри, бо вона починає бачити справжнє ставлення іншого.

Водночас вона ніколи не претендує на особливе ставлення до себе, вона просто бачить кожного, його справжню мотивацію. Хтось говорить їй про любов – а вона знає, що її не люблять; хтось говорить: «Я не люблю тебе, я тебе терпіти не можу» – а вона знає, що її люблять. Що б не казав інший, вона бачить його суть, її погляд виходить за межі зовнішності, тіла, одягу, мови. Вона пізнає й впізнає себе, а отже, так само пізнає й інших, і її страх перед людьми зникає.

Ми можемо бути внутрішньо зігрітими тільки тоді, коли відкриваємося та живемо у відкритості, пізнаючи власні внутрішні закони. Але людина закривається, закупорюється і шукає задоволення через іншого. Саме тут корінь усіх наших невдоволень, усіх страхів. Ми переслідуємо та контролюємо іншого, а інший – нас. У результаті ми стаємо невротичними, примхливими, полюємо на інших, вступаємо в боротьбу і водночас сподіваємося на велику любов, яка нас зігріє на все життя. Ми залишаємося в цьому замкненому колі, без жодного розуміння власних внутрішніх законів – законів буття.