Конфлікт із тривогою

Навчаючись жити так, ми починаємо розуміти: ми хвилюємося, і це нормально для нас. Потім можемо визнати свою обумовленість, що наш розум працює саме так, уникаючи у ті моменти чогось. Коли ми не хочемо приймати щось у житті, ми опираємося цьому, у цей момент ми несвідомі, інфантильні, перебуваємо в темряві — і тоді не залишається нічого, окрім як жити в тривозі і мнительності.

Нехай так, але знати це — означає вносити усвідомленість у власне життя, і тоді ми зможемо прожити період тривожності таким, яким він є, а момент, коли він закінчується, стане нам відомим завдяки усвідомленості. Енергія тривоги вичерпується, і з цього часу ми живемо спокійно — поки розум знову не почне нав’язувати тривогу.

Усвідомлюючи тривогу, ми ідемо шляхом тривожності, не змінюючи його. Ми фіксуємо все, що відбувається в нас, спостерігаючи тривогу, її відсутність, мотиви нашого уникання. Ми бачимо, як опираємося, ховаємося, не хочемо, щоб нас турбували, зрушити з місця; бачимо, як боїмося втратити обличчя — особисте, соціальне, загальне, що і породжує страждання й тривогу. Будучи в усвідомленості, ми спостерігаємо все від початку до кінця, а коли тривоги немає — розслабляємося й живемо в розслабленні. І тоді тривога поступово зникає з нашого життя.

Сьогодні депресія як причина фізичного занепаду виходить на друге місце після серцево-судинних захворювань. Чому? Через стрес — людина хвилюється. Тривога не може тривати вічно, це виключено — будь-який стресовий стан колись закінчується. Без усвідомленості, чутливості, розуміння себе і своїх станів стрес не проживається — і людина занурюється в депресію дедалі глибше.

Сучасна медицина має арсенал засобів, які можуть вивести людину з глибокої депресії. Але її розум залишається колишнім — він заклав стежку: «стрес → депресія» — як спосіб уникання життя. І що б із нею не робили, найменша загроза знову штовхає людину в депресію. Розум не змінився, внутрішня людина не змінилася — і її можна лікувати безкінечно, підштовхуючи антидепресантами, застосовуючи сучасні методи. Але це ні до чого не приводить, тому що його розум звик уникати усе, що вважає загрозою — це закономірність розуму. Якщо це було в родині, якщо це живе в людині, якщо він так намагається жити — розум працює так само.

Поки внутрішній стан не зміниться, депресії, фобії, страхи й неврози триватимуть — бо потрібно змінити внутрішнє, змінити завдяки усвідомленості, щоб людина могла бачити, що з нею трапляється. А залишаючись несвідомою до себе, людина, відчуваючи тривогу, перекладає відповідальність на близьких, на лікарів, на суспільство — мовляв, інші мають їй допомогти, а не вона сама.

І справді, світова спільнота, ВООЗ б’ють на сполох — у розвинутих країнах дедалі більше людей вмирають від фобій і депресій, сходять з розуму, вчиняють суїцид. Цим людям безумовно потрібна допомога, але пока вони не зміняться внутрішньо — нічого не можна вдіяти. Як би їх не лікували, вони розщеплюватимуться, деперсоналізуватимуться.

Коли людина не може впоратися з життям у крайній мірі, вона створює в розумі активну соціальну субособистість, яка виходить у життя. Ця субособистість перекриває її власне «я», що уникає життя — на поверхні одна, а внутрішньо інша. Змінюючись у свідомості, ці особистості навіть не пов’язані між собою — це і є деперсоналізація. У одному розумі таких субособистостей може бути багато, але людина ототожнює себе з розумом і не бачить, як відбувається заміна масок.

Потрібно навчитися спостерігати роботу розуму. Вчачися усвідомленості, людина починає спостерігати власний розум і пізнавати механізми його роботи. Вона бачить, як завдяки цьому нескінченно розширюється її життєвий простір, як зростає її зрілість і сутнісне розуміння глибини самого життя. Цей шлях веде до інтеграції і єдності людини.

____

Консультація психолога в Tomalogy

Як працювати зі статтями Томалогії