Жіноча моторність

Відповідь:
Суцільно й поруч, коли сім’ї розпадаються, починається «броунівський рух» дітей від матері до батька і назад. У батька є жінка, і, звісно, кожна жінка так чи інакше хоче розташувати до себе дитину свого чоловіка. Чому? Тому що це стовідсотковий шлях до успіху у майбутнього чоловіка.
Якщо ми хочемо знайти дорогу до серця жінки — ми маємо зігріти її дитину; так само і для чоловіка.

І жінка починає проявляти моторність. Вона знає з досвіду, який їй переданий, — зумовленого досвіду, — що треба «розташувати до себе» хлопчика. Але в цьому випадку підхід утилітарний, він має мотив. Якщо ми питаємо «Як?», — це вже стає неможливим. Бо все можливе лише тоді, коли є любов. Якщо жінка любить чоловіка — її не треба цьому вчити.

Коли ми намагаємося сподобатися дитині за допомогою інтелекту, то насправді намагаємось подобатися так само, як хотіли б сподобатися самому чоловікові. І чутлива жінка негайно чує всередині себе приторність, фальш, неприродність. Ми нічого не можемо з цим зробити, бо діємо від его.

Таке поведення мотивоване: дитину використовують як засіб прокласти дорогу до серця чоловіка. Дитина — не головне, дитина стає інструментом для стосунків, кохання, сексу, інтересу, продовження союзу чи шлюбу. Тут немає щирості. І щоб ми не робили, це не спрацює, бо справді має цікавити сам хлопчик.

Коли є любов — ми цікавимося дитиною щиро. Ми не можемо не любити його. Ми любимо чоловіка — і любимо його дитину. Тональність змінюється повністю. Немає мотиву. Дитина — продовження коханої людини. Ми говоримо, сміємося, немає подвійного дна — по-іншому й бути не може. І хлопчик починає зігріватися в наших руках, у нашій присутності. Він сміється, відповідає, і нам не страшно, ми не потребуємо нічого від нього, ми щасливі самою любов’ю.

Тоді зігрівається і чоловік, і дитина. І дитина, маючи рідну матір, живе у родині батька, одруженого на іншій жінці, яка по-справжньому любить цього чоловіка і ніжно ставиться до його сина. Така дитина піднімається, стає щасливою. Ця жінка зігріває всіх — усіх дітей свого чоловіка, і самого чоловіка. Вона живе радісно, і не питає: «Як?».

«Як?» — це уже підхід із голови, із стратегії, спрямованої на результат. Це прагнення пробитися, розташувати до себе хлопчика заради чоловіка. Такий шлях завжди роздвоєний — і в ці моменти ми не віримо собі. А як може повірити дитина?
Дітей можна обдурити тільки коли вони нечутливі. Якщо вони відчувають — вони ніколи не йдуть у такі руки. Вони бачать використання.

Дітей показують нещасними не через розлучення, а через відсутність любові. Вони страждають, бо їх використовують у дорослих стратегіях взаємин. І вони ревнують, тому що бачать — дорослі вибудовують стосунки за їхній рахунок.

Любов — не «спроба». Любов — це стан. Вона або є, або її немає. І для цього доведеться працювати не головою, а серцем.