Зробити вигляд, що не боляче

Він чує ваше дихання, і йому боляче, якщо з вами щось не так – він в унісон з вами, і йому боляче. Ваші серця, як одне – він сплавляє межі, і серце одне на двох. Тоді можна говорити про біль. Але тоді вже ніхто не говорить, тому що говорити немає про що – все й так чути.

Коли людина починає загравати з іншими людьми і не отримує очікуваного результату, їй буває боляче. І тоді вона бравує перед ними, кажучи: «А мені байдуже». Вона зазнала фіаско і, по суті, розігрується одна й та сама нескінченна сцена – людина хоче зберегти своє обличчя. Дівчинка, хлопчик чи підлітки – вони тільки вступають у життя, але вже хочуть зберегти своє обличчя. Тобто з фасаду вони мають бути розмальованими, щоб ніхто не бачив, що їм соромно, їм боляче, їм страшно, вони невмілі й так далі.

З цього моменту вони починають соромитися самих себе, і в силу кмітливості затівається їхня гра з іншими. У чому вона полягає? Хтось розмальовує себе – я в образі, я в жаху, я в драмі, я в трагедії тощо. А хтось переконує інших – нехай мене кинули, мені не боляче, мене образили, а мені не страшно. У даному випадку людина переконує інших, що їй не боляче, для того щоб переконати себе. Це бравада: вона показує, що сильніша й вища за ситуацію, яка виникла.

Варіантів гри безліч, але результат один – як тільки людина починає грати в такий спосіб, по суті, вона не довіряє самій собі. Вона не проживає біль усередині себе й не бачить, як пережите розклалося в ній, на що перетворилося. Адже те, що з нами трапляється, якщо не прожито, на цьому не закінчується.

Одна справа – трапилося, ми пережили, і все закінчилося. Якщо ми не пережили й не побачили, як пережите відбилося в нас, тоді ми не знаємо, чим це нам обернулося, на що перетворилося, як отруїло нам життя, як зіпсувало наш характер, як набило оскому, і ми почали боятися повторення подібного. Тобто тепер ми не володіємо собою й не знаємо взагалі, що з нами відбувається.

Але цього мало – зроблено ще крок: ми вийшли перед іншими людьми й почали розповідати їм, що ми – це не ми, а щось зовсім інше, і нам немає діла до того, що з нами сталося. Ми переконуємо, налаштовуємо інших, чуємо у відповідь: «Так, ти правий», і переконуємося в цьому самі. Після цього ми практично опиняємося в темряві. Ми заблукали і тепер не можемо дізнатися, що ж із нами відбувається насправді. Для чого? Щоб боятися все життя? Щоб ніколи не знати, як насправді йдуть наші справи?

Найголовніше, що є у нас, – це наш внутрішній дім. Усе, що в ньому відбувається, має бути нам відомим. Завдяки цьому відбувається єдине диво на землі – самореалізація нашого життя. По суті, ми самі для себе є путівною зіркою. Ми можемо знайти своє життя тільки тоді, коли чуємо й відчуваємо самих себе, свої переживання, те, як вони народжуються і перероджуються в нас, вказуючи нам подальший шлях у житті.

А якщо ми поспішаємо назустріч одне одному в надії дізнатися думку інших людей про себе й переконати їх у тому, що ми являємо собою те чи інше… Можна обдурити всіх, але обдурити себе ми не можемо – із цього моменту нас супроводжують переляк, страх, невмілість, підсвідома скута поведінка. Зовні можна напрацювати все, що завгодно, але всередині нас буде панувати темрява. Ми будемо відірвані від самих себе, у нас не буде усвідомленості, ми не дізнаємося наслідків наших кроків, якщо від самого початку кинемося в обійми інших, щоб від них почути, хто ми є, і повірити, що ми такими є.

Не дослідивши самостійно, ким ми є від моменту до моменту, ми можемо заздалегідь відмовитися від самих себе. Усередині нас – дослідницька лабораторія. Якщо ми не знаємо самих себе, то не зможемо бути господарями власного життя.