Обставляючи у стосунках все так, як бажаємо

Але якщо ми увійдемо у стосунки зі своїми заготовками та проекціями, то тим самим одразу ж зачиняємо за собою двері. Ми почнемо показувати одне одному все найкраще, що маємо, і втілювати свої уявлення. Наскільки нас вистачить? На кілька тижнів, місяць-два, але навряд чи надовго. І тоді вийде наша інша сторона. Ми навіть не зрозуміємо, що з нами відбувається: чому все так гарно починалося, а закінчилося огидно? – ми намагалися штучно «звити гніздо», без розуміння самих себе і тієї людини, з якою вирішили будувати стосунки.

Людина боїться відкритих стосунків. Замість того щоб залишити їх відкритими, вона починає демонструвати себе. Кожен влаштовує показові виступи. Чоловік показує, на що здатний по-чоловічому, жінка – на що вона здатна по-жіночому. Але скільки б ми не демонстрували, кінець цьому завжди буде. І тоді ми будемо фрустровані, розчаровані, обмануті, бо все виявилося не так, як ми планували.

Ми вирішили «зіграти». Ми не розуміємо, що стосунки мають розвиватися протягом усього життя. Усі види погоди й негоди, які трапляються, – це нормально. Головне розуміти, що все це природно. Ми будемо відкриватися одне одному, втрачати розуміння, знову відкривати – але наші стосунки залишатимуться живими, вони будуть вібрувати, переливатися. Будуть відливи й припливи – все, як у природі, де немає нічого сталого. Людина має жити з відкритим розумом у мінливому житті. А у нас є лише ідеї.

Обставляючи у стосунках все так, як бажаємо, ми самих себе не розуміємо, а намагаємося через іншого реалізувати свої уявлення про щастя, про любов. І в результаті обмануті всі, все виходить не так. І ми, стиснувши зуби, терпимо, але всередині наростає невдоволення й розчарування. А розчарування в нас узагалі не повинно бути.

Ми повинні побачити себе і власну здатність або нездатність бути з іншим. Ми маємо відкрити: чи здатні ми розлучатися, коли все закінчиться, чи ні. Воно може закінчитися, і, скоріш за все, так і буде. І потрібно вміти почути момент завершення, обійнятися, поцілуватися й сказати одне одному «дякую» за прожиті дні та ночі. Якщо ми здатні на такі стосунки – ми знайдемо своє. А якщо не знайдемо, то й це не буде проблемою, бо ми все одно знайдемо в житті все, що необхідно, щоб жити.

Але людина боїться. Вона знає, що повинна створити сім’ю, і в сім’ї має бути щасливою. І вона робить усі види штучних «щеплень» стосункам – для обману. Ми обманюємо одне одного й навіть не знаємо, що обманюємо, тому що втратили чутливість.

Відкритість у взаєминах – це певне внутрішнє безстрашшя. Воно приходить лише з усвідомленням, лише з розумінням того, що ми наважилися на мужність – жити відкрито, без фальші, без підміни, не змінюючи обличчя, тобто знаючи, як насправді є в кожну мить. Це те, що в житті має трапитися з кожною людиною. Тоді працює чутливість, і ми ніколи не «вляпаємося» в обман.

А наша готовність, наша «радість людська» – це здебільшого самообман. А самообман приносить колосальне збудження, задоволення для «я». І тоді неминучі втрати: ми падаємо в обморок від жаху, від розчарувань, від того, що все не збіглося з нашими планами й уявленнями. Образи, злість, гнів, суїцидальні думки, неврози, неврастенія, іпохондрія тощо – усе це супроводжує людину в житті саме через самообман.