Невдоволення як форма внутрішнього рабства: психологія контролю та страху самотності

Перебуваючи в невігластві щодо власної реальності, непотрібний самому собі, інфантильний, такий, що не доріс до дружби й співробітництва з іншими, маючи на меті, він стає гарним, добрим із хитрощів, у той чи інший спосіб підгодовує людей, стаючи потрібним їм. Акторствуючи, показуючи їм щирі устремління, він несвідомо починає стежити за кожним, насторожуючись і вивіряючи кожний рух, піддаючи все розрахунку і при цьому нескінченно змінюючи маски. Завоювання завершиться, коли маски перестануть змінюватися, і ви виявите поруч людину з однією й тією самою міною і тональністю, це і буде показником, що вона більше не працює над собою і відверто пригнічує. Завоювавши вашу прихильність, вона показує своє справжнє обличчя, вічно незадоволене і зле, тому що їй насправді нема чого вам показати. Вона боїться навіть вас, не розвиваючись зсередини, розігруючи тільки зовнішнє. Людина-незадоволена – рідкісна нудьга, їй нікуди рухатися, бо розвиток – це вільна енергія, а вона сидить у себе у в’язниці та чекає того, кого можна поневолити фізично, морально, психологічно, морально, щоб запроторити за свої власні ґрати. Бо це єдиний спосіб, щоправда низинний, розширення власного життя через тотальне підпорядкування, щоб інша людина опинилася в неволі так само, як і вона сама, що живе в неволі всередині себе: залишаючись насильницькою щодо себе, вона виявляє психологічне насильство щодо іншої.

Невдоволення – це механічне життя. У невдоволенні можна розглянути розумову відсталість. Вона схожа на егоцентризм як прояв крайньої форми роздратування, невротичності. Але саме в невдоволенні стоїть позначка про нездатність жити, не мучачи себе та інших. А це деградація, розкладання.

Саме в невдоволенні множаться і пригнічуються приховані надії на досягнення, там же вирощується надідея про високошляхетність, чистоту раси і взяття реваншу над усім і всіма. Причому сама ідея засвоюється як реальність, створюючи неймовірну напругу, начебто людина має вчинити дію. А тим часом ніхто нікуди не йде, він розширюється у своїй ментальності, посилюючи контроль над цією неосяжністю у своїй компенсації на власну ущербність і нездатність до доступних радощів.

Радість від життя отримує той, хто м’яко, безпосередньо контактує із собою, з іншими та життям, не вважаючи життя полігоном для військових дій. Для невдоволення радість засуджувана: “Це така простота, нехитрість, насолода волею, свободою, привіллям. Це занадто!” Людина невдоволення примудряється соромитися себе через інших, вона виявляє невдоволення з приводу власного оточення, вважаючи його компрометуючим. До них особлива вимога: щоб вони були не такими, якими є, а такими, якими їй хочеться їх бачити, щоб вони піднімали її в очах інших. Він соціальний і боїться соціального осуду, він готовий прийняти будь-яку форму святенництва і лицемірства, але не готовий прийняти тільки одне – саму природність, проникливість, коли все життя трапляється насправді, а не прокручується в голові. У голові легше звести життя до формулювань, але реальність не має формулювань. Звідси в людини невдоволення такий страх перед життям з одночасним чіплянням за нього. І це мертва петля: не вміючи насолодитися життям, вона зціплена у спазмі вічного очікування цього самого життя, поки воно тече повз неї.

Але в битві із самим собою і з іншими немає того, хто б на цю красу глянув, – у цей час людина невдоволення бореться за своє осоружне існування.

Емоції розвитку:

• Залишаючи себе в спокої
• Навчаючись участі-присутності
• Усвідомлюючи власні прояви – не відкидаючи
• Займаючи правильне становище в собі – відпочиваючи всередині
• Не намагаючись побачене звести до знання минулого
• Вмираючи для минулого – вчасно
• Набуваючи навичку-кволіровку ковзання
• Відрощуючи корені
• Маючи око на нову якість
• Взнаючи смак нового
• Освітлюючи несвідомість
• Подорожуючи з цікавістю
• Відпускаючи себе