Гіркота та скорбота

Живучи пригніченими пристрастями, засуджуючи в собі всі прояви почуттів, думок, бажань, що не узгоджуються з власним уявленням, а власне уявлення – геть засвоєна зумовленість про те, що таке добре і що таке погано, що таке правильно, а що ні. Стискаючи себе обмеженням своїх уявлень, контролюючи думки інших про себе, ми не дозволяємо, щоб ми з собою і в собі жили як у палаці, вільно й невимушено, маючи вільну енергію і спостерігаючи власну суб’єктивність такою, яка вона є, будучи справжнім дослідником, який не ставить крапку у своєму дослідженні, а залишається у відкритому експерименті-дослідженні походження життя в собі самому та зв’язку його зі всезагальним. Він для себе не жертва, він не виносить собі вирок, він досліджує роботу власного мислення, розсудливості, раціональної розсудливості, власної ірраціональності, підходячи дедалі ближче до безопорності мислення, де він залишається без кордонів і рухається у відкритому просторі, цілісно відгукуючись на те, що відбувається.

Усе інше – це мала частина нас самих, яка живе, бореться в собі та з іншими, створюючи дедалі більше й більше відмінностей в усьому, стаючи експертом у цій пекучій суміші життєвих проблем і відмінностей, накопичуючи гіркоту й скорботу через недосконалість себе та цього світу, вболіваючи душею, нескінченно перебуваючи в занепокоєнні та тривожності: «Чи так я живу?», так і не знайшовши до кінця життя тієї вірної для себе відповіді, що змогла б розкрити її сутнісну сутність. А поки що ми живемо скорботно через очікування. Якщо перед нами щось і є, то ми в цей простір не потрапляємо – наш окомір шукає далекі простори майбутнього, де ми будемо утішені у своїй скорботі бажаною надією. Так ми й живемо в транзитному залі: ось-ось – і ми від’їдемо, ось-ось – і заживемо.

Гіркота – це згірклий, задушливий смак життя, неможливість роздихатися і зажити на повну силу і зі смаком присутності й усвідомлення пишноти того, що відбувається. Поки життя триває – його партитура в наших руках.

Залишаючись внутрішньо скорботними, ми зігнуті й усе пояснюємо тим, що це тиск життя. Це не життя тисне на нас, а наша несвідомість і нескінченне уникнення тих аспектів життя, у прийнятті яких ми могли б вирости й створити себе на світ. Але ми займаємося іншим, залишаючись немічними щодо власного життя і продовжуючи його урізати, шкодуючи й мучачись з приводу упущеного, того, що минає назавжди, та сумуючи за удачею інших, у яких, на відміну від нас, вдається жваво впоратися з життям, оплакуючи своє несправджене життя, але плекаючи велику надію на його сповненість за поворотом. Так і тягнемо себе по життю в обіцянці, що за наступним поворотом очікує світанок.

Емоції розвитку:

• Усвідомлюючи свою гіркоту й скорботу та привід для їхнього існування
• Усвідомте своє уявлення про життя. Яким воно має бути, по-вашому?
• Подивіться на те, що перед вами, залишіться в цьому
• Як часто ви сумуєте?
• Як глибоко ви перебуваєте в скорботі?
  Ви дозволяєте сумувати, горювати, оплакувати себе?
• Чи ви пригнічуєте ці емоції і переключаєтеся на більш цікаве?
• Не пригнічуйте, не тікайте, залишайтеся в тому, що є, і з тим, що є
• Але коли закінчилося – не зволікайте ні хвилини, живіть повною мірою, нічого не відкладаючи
• Шукайте глибину свого життя
  Не будьте дрібними
• Залишайтеся собою
• Любіть себе