Стриманість

А отже — відбувається пригнічення одних емоцій і підміна їх іншими. При цьому ми фактично позбавляємо себе можливості діяти відповідно до ситуації, можливості бути адекватними.

У результаті, бажаючи гніватися, ридати, кричати — ми не кричимо, не гніваємося, не плачемо. Ми «зберігаємо обличчя». І можемо, відчуваючи неприязнь до людини, зображати усмішку, приховуючи й маскуючи те, що насправді переживаємо.

Підміняючи одне іншим, ми перестаємо чути, відчувати й розуміти те, що відбувається з нами та з іншими людьми. Таким чином наші емоції витісняються у підсвідомість, породжуючи незадоволення собою та самодиверсії, які ведуть до деструктивності.

Існує й інша крайність — нестриманість, коли ми гніваємося, дратуємося і все, що відчуваємо, виливаємо в обличчя іншій людині. Але це лише свідчить про нашу емоційну незрілість і можливе тільки в стані несвідомості.

Коли ж ми розвиваємо усвідомленість, стримування себе набуває зовсім іншої якості — воно стає внутрішньою дисципліною. Ми спостерігаємо себе.

Ми можемо усміхатися, навіть якщо співрозмовник торкнувся наших душевних ран. Але водночас ми бачимо в собі гнів, знаємо, що зараз перебуваємо в гніві, і розуміємо, що цей стан не має стосунку до іншої людини.

Ми можемо усміхатися, хоча хочемо плакати, або плакати, хоча хотіли б сміятися — і це не має жодного значення. Головне, що в цей момент ми знаємо свій справжній внутрішній стан, проживаємо його і приймаємо без самопокарання.

Коли ми усвідомлюємо все, що відбувається в нас, тоді й будь-який зовнішній прояв буде адекватним і не завдасть шкоди ні іншій людині, ні нам самим.

Якщо ж у такі моменти усвідомленість відсутня, стриманість і нестриманість стають двома крайнощами, де жодна не є кращою за іншу. Обидві завдають шкоди, створюючи психоемоційні петлі у взаєминах і руйнуючи наші стосунки.