Виміщати злість на іншого

Там буде просто відгук, ми скажемо: «я зла», «я злий» і будемо злитись. Подивіться, як зляться діти – це ж захоплення. Вони червоніють, кидають іграшки, б’ють усе підряд, вони не зважують, можна розбити чи ні, вони просто кидають, вони просто зляться – вони щирі.

Коли ми нещирі, ми накопичуємо в собі злість через те, що хтось нам чогось не додав, не вчинив із нами так, як ми хотіли. Ми все це приховуємо, збираємо, а потім вибухаємо. Оцей вибух ми і вважаємо злістю.

У цей момент ми стаємо божевільними, але поряд є інший, і начебто є привід для божевілля. Це ж не ми зробили, це інший довів нас до такого стану – є конкретний об’єкт, на кому вимістити злість. І ми виміщаємо, здебільшого на близьких, особливо на дітях, за неблагополучний секс, за конфлікти з чоловіками і дружинами тощо.

Подивіться, ми виміщаємо злість на чужій людині? Ні. Там ми стаємо хорошими, милими, добрими, красивими. У нас немає внутрішніх ран від цих людей, тому ми вважаємо, що вони не відповідають за наші дії.

Хто відповідальний за нас? Чому ми злі? Тому що чоловік такий, діти такі? Ні. Ми ніколи не станемо здоровими, якщо не зрозуміємо, що це наше, особисте божевілля, і ніхто за нього відповідальності не несе.

Ми б не були злими, якби були прямодушними, простодушними, щирими, спонтанними, тотальними, якби могли жити своє життя і бачити кожен момент таким, який він є. Але ми боїмося іншого, а коли ми боїмося, то накопичуємо, контролюємо, злимось, а потім виміщаємо злість.

Точно так само ми пред’являємо образу: ми озвучуємо довгий-довгий список того, що інший зробив нам торік, позаторік, десять років тому, ще до весілля тощо. Яке це має відношення до даного моменту? Жодного! Ми просто шукаємо привід для істерики, для виміщення злості, образи на іншого, тому що нам страшно зізнатися: якщо справа не в них, то справа в нас.

Тому краще відразу зізнатися, що справа в нас. Ми нездорові, душевно нездорові. Ми повинні бути уважними до якості свого життя і до того, що ми з ним робимо. Ми повинні бачити, чи відгукуємося ми на ситуацію своєчасно, чи просто накопичуємо компромат, щоб у нас була істерика, неврастенія, щоб ми перебували в злості, ненависті й лякали самих себе.

Через це ми потім боїмося самих себе, неправомочні ні жити, ні любити, ні займатися сексом. Вимістивши злість на іншому, ми боїмося цієї ж людини, боїмося бути винними перед нею, і кінця-краю цьому не видно. Наслідки тяжкі.

Тому пам’ятайте: якщо ми в злобі – ми і є злоба. Ми повинні знати, що в цей момент ми є ненависть, ми є злоба, і це потрібно проживати з гідністю. Тоді ми можемо сказати: «Я в злобі, не підходьте зараз, я небезпечний для вас». Ми можемо відлупцювати подушку чи боксерську грушу, можемо просто корчити гримаси у дзеркало чи порвати улюблену книжку, поки не вимістимо цю злість. Але ми будемо знати, що винних немає, це лише момент нашого життя.