Розігрувати власну гру

Ми всі розігруємо власну гру, але це невдала гра. Вона розігрується на самій периферії людського буття, людського розуму. Ми весь час граємо в цю гру, стріляючи в умовну ціль заради «мідної пряжки», граємо заради вигоди. Заради бажання ми продаємо й зраджуємо себе, робимо з собою все, що непридатне ні для справжнього життя, ні для того, щоб стояти на власних ногах. Ми весь час рухаємось горизонтально — від бажання до бажання, пересуваючись з місця на місце, міняючи одне бажання на інше. Коли ми самотні — хочемо любові; коли вона є — хочемо грошей; є гроші — хочемо дітей; маємо дітей — хочемо ще чогось. Постійне зіткнення з самим собою вигорає, народжуючи нові іскри, ігри, надії, бажання. Рухаючись від бажання до бажання, ми не можемо зупинитися, тому що зупинка для нас — це смерть.

Розігрувати власну гру — це хитрувати, вивертатися, обманювати заради вигоди, заради виживання. Але, роблячи це, ми не живемо — ми виживаємо. Всі наші ігри з іншими людьми, всі наші самообмани — це пошук можливості вижити. Але ми навіть не віримо, що виживаємо: всередині ми тремтимо і боячись, що не виживемо, що зараз у нас заберуть найцінніше, зрадять, кинуть. Ми вважаємо себе недостойними навіть того, що маємо. Навіть коли все вдається й у нас є благополуччя — ми не віримо, що гідні цього, не знаходимо спокою, бо живемо в тривозі втрати, тим самим відштовхуючи добро.

В будь-який момент ми можемо зупинитися, зробити внутрішню паузу, дати собі заспокоїтись, очистити очі, зняти вантаж з розуму — і тоді побачимо життя зовсім по-іншому. Ми почнемо розуміти, що де б ми не були, у нас вже є все. Це вже тут, а не щось, що має прийти. Звичайно, можна сказати: «У мене немає грошей, гарної машини, гарної їжі, хорошого партнера, дітей» — приводячи будь-які аргументи, але справа не в цьому, а в знятті тягаря з нашого розуму. Ми можемо зупинитися зараз, трохи очистити розум, змити з нього пилюку — і побачити це життя. Для цього нам потрібно зануритися, підняти енергію на новий рівень буття, на нову висоту, щоб розгледіти — життя вже чудове. Але, будучи внизу, ми нічого не бачимо. Там немає оазису, нічого не росте — там все зводиться до мінімуму. Якщо лишатися на цьому енергетичному рівні, ми повинні розуміти: мова тут про виживання, а не про взаємний обмін.

Щоби не виживати, а святкувати життя, ми повинні рости і підніматися на новий рівень свідомості, де зможемо ділитися радістю, любов’ю, захопленням з іншими. Ділячись, ми починаємо винагороджуватися перед життям, її багатством і щедрістю, ми сповнюємось. Якщо ні — ми відчуваємо бідність і стаємо маленькою стічною водоймою, якої не вистачає нікому. Навіть якщо хтось починає брати з неї, водоймі буде шкода. Вона плаче, бо знає: не відновиться, бо має лише енергію виживання. Але якщо ми не стічна водойма, а ріка, що впадає в океан — наше життя стає постійним обміном, через який ми пізнаємо багатство, щедрість і нескінченне цвітіння. Бо тепер знаємо: скільки б не ділилися — ми відновимося, що маємо можливість жити на землі, постійно переводити себе на новий рівень буття, що наш ріст безмежний.

____

Консультація психолога в Tomalogy

Як працювати зі статтями Томалогії